Каталог статей
| Головна » Статті » Мої статті |
«Я Є ЧАСТИНКОЮ ПРИРОДИ» ПСИХОЛОГІЧНИЙ ПРАКТИКУМ
Ключові поняття і терміни:
Обговорення правил групи
Правила нашої групи:
Прослухайте повідомлення (Додаток 1)
Вправа «Море» Мета: допомогти дітям злитися з природою, зняти нервову напругу, відновити душевну рівновагу. Заплющіть очі. Сядьте в зручну позу, поставте руки на коліна долонями догори. Уявіть берег моря. Робимо глибокий видих, пауза, повільний вдих. Шумить морська хвиля, заспокоює і заколисує. Ви сидите на березі моря, близько біля води. Кінцівки ніг торкаються морської води. Повільно робите вдих і видих. Відчуваєте приємну прохолоду морської води. З кожним вдихом вода повільно входить у вас через ступні ніг, піднімається вверх по тілу аж до талії, як приплив. А з кожним видихом повертається зверху вниз, як відплив. І знову приплив – відплив, вдих – видих. Вашому тілу приємно, спокійно. Вода омиває і очищає кожен куточок вашого тіла і ззовні і зсередини. Ви відчуваєте себе берегом моря, ви розчинилися в піску і вас омиває вода… Вдих – видих, ви злилися з природою. Ви – частина природи. Вам добре відчувати себе природою. За зворотнім рахунком на слово «один» розплющіть очі: (5,4,3,2,1). Обговорення:
Казка про столітній дуб (Додаток 2) Прочитайте казку. Поміркуйте!
ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА
ЕКОЛОГІЧНА КУЛЬТУРА = відповідальність + свідомість + дія Якщо у вас є відповідальність і свідомість, але ви бездієвий, то ви – мрійник. Коли маєте відповідальність і дієте, але не усвідомлюєте важливості, досягнете неправильної мети. Коли усвідомлюєте важливість та дієте, але не відповідальні, не отримаєте гарного результату. Ви маєте у своїй діяльності уявляти кінцевий результат, ставити мету та досягати її! Поміркуйте: Яка має бути екологічнокультурна людина?
ВИСНОВКИ Я думаю, що сьогодні ми з вами не тільки злилися з природою, а й змогли визначитися в своєму ставленні до законів її збереження. Адже в сі ми хочемо дихати свіжим повітрям, пити чисту воду, жити в екологічно чистому середовищі. Саме від цього залежить здоров’я кожної людини і всієї планети. Тому усіх кому не байдуже майбутнє рідної Землі, екологічна безпека країни, здоров’я природи, людини, суспільства – привчйати себе і оточуючих до високої екологічної культури в побуті та у власному житті.
Пам’ятайте!: Завтрашній день буде таким, яким ми його зробимо сьогодні. Додатки Додаток 2 КАЗКА ПРО СТОЛІТНІЙ ДУБ Маленький хлопчик, завбільшки з півмізинчика, а на голові - шапочка, схожа на беретку. Вгадали, хто це? Звичайно ж, це жолудь, один із багатьох сотень синочків дуба-тата, дуплавого, але ще міцного і кремезного дідугана. Він ріс недалеко від лісової просіки і з вершини свого велетенського зросту бачив далеко у глиб лісу: і запетльовані звірині стежки, по яких безшумно ступали лякливі кізки, сторожко дослухаючись до зрадливої тиші; і м'яке кубельце мудрагеля- їжака, який не втомлювався щодня перераховувати свої голки; і старе гніздо самотнього крука-сторожа, що пам'ятав дуба ще юним деревцем. На його могутніх плечах часто відпочивали залітні сойки, хизуючись пістрявим убранням, а червонясто-руда білка облюбувала одне з дупел собі за домівку. Щороку дуб рясно родив жолуді, які довірливо тулилися до татових надійних гілок, щоб восени упасти на м'яку підстилку і прорости, кому пощастить, молодою поростю. А десь там, угорі, де найвищі гілки, здавалося, розчісували кучері пухнастих хмар, учепився один сміливець-малючок у шапочці набакир, який мріяв про мандри і пригоди, захоплено роздивляючись далекий простір аж до небокраю і з цікавістю слухаючи сойчині балачки про невідомі краї. Не маючи сили звільнитися самому і нізащо не бажаючи чинити так, як робили інші, слухняніші, жолуді, він вовтузився і розгойдувався на гілці, як тільки налітав вітер, але галузка цупко тримала його за шапочку, і невгамовний малюк терпляче чекав слушного часу. ...Дуб не пам'ятав, скільки весен він зустрів, скільки разів укривався зеленим листом, скільком синам-жолудям дарував життя, та, будучи одним із найстаріших лісових мешканців, величаво підносив пишну крону над шатром дерев і був подібний до казкового велетня, що тримає на своїх плечах небесне склепіння. Проте цей рік видався для нього не таким, як інші. Це почалося, напевне, взимку, коли тріскучі морози крижаними голками забралися під кору, пронизали стовбур, охолоджуючи заснуле дубове серце. І хоч ще дужим був дідуган, а щось таки надломилося всередині, там, де течуть по жилах-волокнах життєві соки. Навесні осиротіло чорнів дуб, міцно затиснувши кулачки бруньок, коли все цвіло і буяло, радіючи щастю пробудження. Здивовано скрекотали пліткарки-сороки, обговорюючи цю новину, цокотіла стурбована білка, шугаючи вверх і вниз по зморшкуватому стовбурові, мовляв, що сталося, дідусю? А старий крук тривожно знімався у повітря і кружляв над ним. Але дуб поступово віджив, зазеленів, ховаючи своє покручене, спотворене часом гілля за молодим листом. Як і раніше, він гордо здіймався над іншими деревами, підставляв старече тіло під сонячне тепло і літні зливи, покректуючи часом, коли шалений вітровій куйовдив його крону і гнув гілки, а хмари, вайлувато пливучи по небу, мало не зачіплювалися за його вершечок. Та одного разу біля дуба з'явилися люди. Вони виміряли його стовбур, постукували по ньому, наполохавши руду білку. Правду кажучи, не любив старий людей, знав-бо: нерозважливі і небезпечні ці істоти, що, живучи поза лісом, вважали себе його господарями. Не раз із жалем він дивився на зрубані молоді деревця, які плакали, безжалісно підтяті, бачив, як розпачливо метушилися мурахи біля зруйнованої заради розваги домівки, знав, як необачно залишене багаття перетворюється на ненаситну пожежу і спопеляє усе живе. ...Дуб ще спав на світанку, коли відчув, як гострий біль пройняв його стовбур від коренів до кінчиків гілок, як жорстокі зуби залізного чудовиська почали нищити і шматувати його ще дуже тіло, затремтів дрібно листом, прощаючись із життям. Востаннє глянув дуб навколо і, важко підминаючи сусідні дерева, із стогоном і тріском повалився додолу, широко розкинувши віття. Від удару об землю жолуді посипалися дощем, м'яко стукаючись жовтавими боками. Упав і малючок у шапочці набакир, розгублений і приголомшений, здобувши нарешті омріяну волю. Він бачив людей, які пиляли столітнього дуба, і хоч кричав разом з іншими братами: «Не смійте! Не займайте!», - та що важать навіть тисячі голосів перед скреготом невблаганного заліза! Він відчував смертельний біль могутнього дерева, але нічим зарадити не міг. Однак тепер думка про подорожі чомусь більше не приваблювала його. Зачаївшись під дубовим листям, що килимом укрило землю, він уперто думав: «Я не зрушу звідси хоч би там що! Ось дочекаюся весни, пущу тут корінь і неодмінно проросту». Минуло кілька днів. Неподалік від просіки, де ріс лісовий велетень, зостався лише міцно врослий у землю пень, руда білка знайшла собі нову домівку, а сойки, розгублено покружлявши над спорожнілим місцем, полетіли геть. Лише маленький жолудь у шапочці набакир, який так мріяв про далекі мандри, вирішив залишитися тут назавжди і вирости таким, як тато.
Молоканова Анна учениця 8-А класу Уманська міська гімназія
| |||||||||
| Переглядів: 173 | | |||||||||
| Всього коментарів: 0 | |